Христинівка за часів
війни
Війна для жителів Христинівщини
розпочалася вже з перших повідомлень про оголошення воєнного стану та про
мобілізацію військовозобов’язаних у зв’язку з початком Великої Вітчизняної
війни. На збірні пункти у військкомати Христинівки та Умані організовано
прибували колгоспники, робітники, інтелігенція 1905 року по 1918 р. Їх
супроводжували родичі, друзі, які дають наказ воїнам мужньо захищати рідну
землю і якнайшвидше знищити загарбника та повернутися з перемогою. У повідомленнях
газети «Колгоспник Христинівщини» (кінець червня 1941р) зустрічаємо інформацію
про мітинги колгоспників району, залізничного депо в зв’язку з початком війни:
«… перемога буде за нами, не топтати ворогові наших широких родючих земель.» «…
Колгоспники Христинівщини зобов’язалися чесно й самовіддано, продуктивно
працювати на своїй ділянці роботи, на колгоспному виробництві, зібрати високий
урожай». «… Залізничники! Всі як один, станемо на захист своєї Батьківщини,
знищимо фашистського звіра». Протягом кінця червня та середини липня жителі
села та робітники залізничного вузла добровільно вступають в загони народного
ополчення, де вивчають військову підготовку, слухають лекції по протиповітряній
обороні, проводять політбесіди. В селі почувається дисципліна і
організованість. Кожне підприємство, установа і вулиця охороняються
колгоспниками і робітниками. На залізниці було створені групи самозахисту і
сприяння винищуваль-ним батальйонам. Із спогадів жителів села: Бутюк Л.В.,
Ременяк Г.В. «Відчувався подих війни… На залізничній станції зосередилась
велика кількість людей, які тікали від війни… На захід майже не прямували
ешелони, все більше на схід». Радянські війська відступали. Жителі села
допомагали евакуювати найбільш цінне майно, яке вивозили у безпечний від війни
район. 30 липня 1941 року – день початку окупації німецько-румунськими
військами Христинівки. Із спогадів Коломієць Федосії Антонівни (1926 р.н) про
початок окупації с. Христинівка: «.. Ми з сестрою вперше побачили німецьких
солдат ,вони приїхали кількома мотоциклами , пізніше прибула машина. Німці
розклеїли кілька листівок, які були написані на німецькій та російській мовах.
В них говорилось про встановлення нової влади, яка принесла звільнення від
більшовицької тиранії». Із спогадів Скрипник Ольги Давидівни (1925 р.н) про
перші репресії гітлерівців: «.. Через залізничну станцію прогнали багатьох
полонених червоноармійців, разом з ними були і цивільні , кількох я впізнала в
обличчя. Це були місцеві активісти, які до війни працювали в міських установах».
Із спогадів Момонт П.С. про розпорядження окупаційної влади: «… Кожен, хто
переховує військовополонених чи надаває медичну допомогу пораненим
червоноармійцям – підлягає розстрілу». Не зважаючи на загрозу – місцеве
населення не лише переховувало оточенців, євреїв, лікувало поранених, а й
допомагало підпільникам, так за допомогою патріотів був створений у сусідній
Верхнячці підпільний шпиталь, який допоміг повернути до боєздатності багатьох
патріотів. З перших днів фашистські окупанти приступили до виконання нелюдської
політики по знищенню слов’янської раси. За період окупації у Христинівському
районі було розстріляно 5838 чоловік (на жаль, не вдалося з’ясувати точну
кількість загиблих жителів села). Епіцентром втілення пекельної фашистської
програми агресії і «очищення» захоплених територій від «небажаних елементів»,
обезлюднення стала на Черкащині Умань. Тут, було розстріляно гітлерівцями в
Сухому Яру понад 25 тисяч мирних жителів. Крім цього, щодня в Уманському таборі
для військовополонених в так званій «Уманській ямі» від нелюдських умов
утримання загинуло 60-70 тис. військовополонених. В Христинівському районі був
створений концтабір – в’язниця в селі Івангород. Із спогадів жителя села
Юхимчука Нестора Максимовича: «…Знайомий з міста переказував, що бачив за
колючим дротом Уманської ями жителя с. Христинівки, він просив передати привіт
рідним. Знаю, що були випадки, коли рідним вдавалося викупити рідного з
полону». В роки окупації Черкащини гітлерівці почали насильно відправляти
місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини. Так, з Христинівського району
вивезено 4 тисячі . Місцеві жителі Швець Анна Несторівна, Момонт Явтух
Федорович розповідають, що: «…більше сотні молодих юнаків і дівчат в грудні
1941 року було насильно вивезені в Німеччину для виконання примусових робіт в
сільському господарстві». Окрему сторінку в історії села в зазначений період є
тема, яку дослідники намагалися не згадувати. Але історія вимагає правди. Тому
спогади односельців цьому підтвердження. Через кілька днів після німецької
окупації на території села була утворена за наказом німецької окупаційної влади
поліцейська дільниця, (розташована навпроти сучасного будинку культури)
начальником якої було призначено Гончара Станіслава, його заступником – Коцюбу
Анатолія. Вісім поліцаїв виконували злочинні накази фашистів (залучали людей до
роботи в колгоспі, допомагали вивозити місцевих жителів на каторжні роботи до
Німеччини, виявляти комуністів і прихильників (активістів) радянської влади,
підтримувати порядок).Старостою села був К. Т, пізніше К. Р. Що змусило цих
людей перейти на бік ворога – невідомо. Але радянська влада, час та пам'ять
односельців жорстоко покарали цих людей. На початку серпня 1941 року в селі
з’явилися і діячі Організації Українських Націоналістів завданням, яких була
організація місцевих органів самоуправління майбутньої Української держави, яку
сподівалися відродити за сприяння німецького командування. Відразу ж
організували сходку селян, на якій було обговорено ситуацію, в якій опинилася
вся Україна і їхнє село. Крім обрання органів самоуправління на чолі з
старостою була спроба відновити навчання в школі (невдала). Діяльність ОУН не
знайшла підтримки в жителів села. Їхня подальша доля невідома. В постанові ЦК
ВКП (б) 18 липня 1941 року «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ
(текст якої повністю так і не був опублікований) наголошувалося, що багато
офіційно затверджених керівників підпілля дезертирували. І за це їхнє
дезертирство потім розплачувалися власним життям патріоти, які діяли на власний
ризик. У селі Христинівка антифашистську підпільну організацію створили брати
Панченки – сини так званого «ворога народу»… І таких прикладів немало. Тому,
можливо, і не випадковим було те, що про боротьбу партизан і підпільників
України тривалий час замовчували (до речі, навіть Київський музей партизанської
слави, створений в роки війни, у повоєнні роки був ліквідований за вказівкою
Л.М.Кагановича). Підпільницький рух Христинівки – гордість жителів села. Для
уважного читача – це матеріал для роздумів, для правильної оцінки історії,
сприйняття її такою, якою вона була, щоб не повторювати помилок у виборі свого
шляху на крутих поворотах долі Вітчизни. Троє друзів – односельчан, яким
недавно вдалося втекти біля Умані з німецького полону, говорили пошепки. Це
були молоді військові командири Степан Городнюк, Михайло Тодорчук та Іван
Кравчук. До розмови прислухалась і Марія – Михайлова дружина. Говорили
небагато, а більше серцями розуміли один одного. Батьківщина була у вогні, вона
кликала вірних синів. Комсомолець Кравчук та три молоді комуністи тієї ночі
поклялися віддати всі сили священній боротьбі, щоб не топтав ворог наших
квітучих нив, не заносив кривавого ножа над старим батьком, не затягував петлі
на шиї матері. Хай скрізь його жде ненависть і жорстока помста. Командиром
створеної підпільно - диверсійної групи вибрали Кравчука. Степан Городнюк і
Михайло Тодорчук дістали зброю, Іван Кравчук влаштувався на вантажну службу на
ст. Христинівка, щоб проводити там підпільну роботу серед залізничників. Крім
того, знаючи графіки руху і маршрути поїздів, звідси зручніше було керувати
диверсіями на залізниці. До групи скоро приєднались брати Панченки – Олександр
і Василь та молода вчителька Євдокія Іщук. На початку 1942 року Кравчук
зблизився на залізниці з Петром Плахотнюком, Іваном Сокуром та Володимиром
Авраменком. Дізнавшись, що вони комсомольці, Кравчук запропонував їм вступити
до підпільної групи. Та виявилося, що в них уже існує подібна організація, якою
керує старший політрук Григорій Рожков (підпільна кличка Ткаченко).
Залізничники охоче приєдналися до групи Кравчука. Більшовицько – комсомольське
підпілля зміцніло і тепер приступило до активних дій. Ті, що працювали на
залізниці, направляли вагони не за призначенням, знищували документи на
вантажі. А в травні 1942 року на перегоні Шукайвода – Севастянівка підпільники
розібрали колію і ворожий ешелон, що йшов на схід, полетів під укіс. На 12
годин був затриманий рух на залізниці. В цей час до групи месників приєдналися
Євгенія Єфременко та брат Василя і Олександра Йосип Панченко, військовий
фельдшер, який утік з полону аж із самої Німеччини. 16-річна Лєна Іщук стала
розвідницею і вірною помічницею своєї сестри Марії Тодорчук, а 12-річний Стьопа
теж не хотів відставати від брата Михайла Тодорчука. У жовтні 1942 року група
Тодорчука недалеко від станції Христинівка пустила під укіс другий ешелон.
Заметушились гестапівці. Почалися масові арешти, 85 заручників схопили озвірілі
фашисти, але натрапити на вірний слід не вдалося. 22 заручники були розстріляні
на місці аварії, а інші пропали безвісти. Лише п’ятьом пощастило врятуватися.
Яків Керез, Олександр Кукулинський, Михайло Юхимчук, Петро Миколайчук та
Олександр Петров стали міцним і надійним поповненням підпільно- диверсійної
групи. Машиніст Телятник узяв з собою в небезпечну дорогу і 15- річного сина,
якого любив величати Миколою Миколайовичем . Тепер підпільники утворили дві
групи. Сільською керував Михайло Тодорчук, а на станції – Петро Плахотнюк. Вони
дістали радіоприймач, поширювали листівки, переховували радянських бійців, які
тікали із концтаборів. Поранених влаштовували в с. Верхнячці, де їм таємно
надавали допомогу лікар Кривенко та фельдшер Зіна Кошова. 8 жовтня залізнична
аварія трапилась на ст.Христинівка. Це Петро Миколайчук, перевівши стрілки, на
маневровий пустив транзитний ешелон, навантажений зерном і заводськими
верстатами. Хоробрі месники все більше і більше наводили жах на фашистів. Все
частіше в селі і на станції з’являлися листівки. З вагонів безслідно зникала
зброя, а ворожі гармати з Христинівки на схід уже прямували з розбитими
замками. Коли диверсійна робота набувала все більшого розмаху, сільська поліція
несподівано заарештувала Кравчука. Ясно було, що хтось вислідив і доніс у
гестапо. У гестапо прямих доказів не було. Лише підозра. Та це не заспокоювало
командира підпільно-диверсійної групи, бо хоч нічого не вивідали шпигуни, але
вони вже натрапили на слід. По дорозі в Німеччину Кравчук утік і повернувся до
Христинівки. Шпигуни шастали всюди, але підпільники були невловимі. Та з кожним
днем їм ставало все важче і небезпечніше проводити підривну роботу. Налагодивши
зв'язок з партизанським загоном Теліченка з села Верхнячки, вони домовились приєднатись
до нього. Тільки цьому не судилося здійснитись. Загін під час однієї з операцій
біля Яроватки потрапив у засаду і поніс численні втрати. Партизани, що
залишилися, влилися до диверсійної групи. В квітні 1943 року Михайло Тодорчук
зв’язався із партизанським загоном, що діяв у гайсинських лісах, і скоро
христинівська підпільно–диверсійна група увійшла до складу першого полку ім.
Леніна другої партизанської бригади. Командир загону товариш Кондратюк поставив
перед підпільниками завдання: тримати постійний радіозв’язок з Москвою, збирати
зброю, залучати надійних людей до організації, чинити постійні диверсії на
залізниці. Поряд з цим негайно треба було організувати надійні квартири, щоб на
деякий час переховати людей, які прибували в загін. До розмови час від часу
приєднувався і начальник служби загону, що мав підпільну кличку Планета.
Балакучий і жвавий, він усім цікавився, розпитував, намагався давати поради,
підказки. Скоро квартири були підготовлені. Планета прибув у Христинівку.
Познайомившись із справами, він схвалив підпільників за оперативність і вмілу
конспірацію. Особливо йому сподобалося сховище під хатою у Тодорчука, вхід до
якого вів через духовку. 14 червня 1943 року знову полетів ворожий ешелон під
укіс за
9
березня 1944 року село Христинівка було звільнено.
В боях
за визволення Христинівки загинули 32 воїни, які поховані в братській могилі м.
Христинівка. Скромний обеліск на межі між селом і станцією встановлено на місці
нерівного бою. Безіменні лейтенант і червоноармієць 30 липня 1941 року
прикривали відступ наших військ.
В
центрі села споруджено обеліск Слави полеглим воїнам на фронтах Великої
Вітчизняної війни. Живими та покаліченими додому повернулися 209 фронтовиків.
Жителі села билися з ворогом і у складі інтернаціональних загонів руху Опору у
Франції та Бельгії (див. фото).
Дорогою
ціною заплатила Христинівщина, як і весь український народ за мирне небо над
головою.